Пам’ятки та місця пам’яті

Серце Старого Сонча (Stary Sącz) б’ється за цими мурами від 6 липня 1280 р., коли княгиня Кінга віддала кларискам місто і 28 сіл. Готичний костел із пісковику освятив у 1332 р. єпископ Ян Грот, а в каплиці спочивають мощі святої фундаторки, яких стереже липова фігура близько 1470 р.

На зламі XVI і XVII ст. кардинал Радзивілл звелів підвищити мури й пробити в них бійниці, а Ян ді Сімоні перебудував монастир у камені. Інтер’єр сліпить бароко: амвон «Дерево Єссея» 1671 р. та мармурові вівтарі майстерні Бальтазара Фонтани. Сестри пережили йосифінську касацію, пожежу 1764 р. і дві війни – і моляться тут донині.

Фара пам’ятає часи, коли плебан Якуб підписувався в 1299 р. plebanus de Antiqua Civitate. Спершу вона мала посвяту Святої Єлизавети і Святої Маргарити – тітки й сестри Кінги. Вогонь навідувався до неї не раз: після набігу Сцібора в 1410 р., під час великої пожежі 1644 р. і в лиху 1795 р.

Щоразу міщани піднімали її з руїн. Вежу звів Павел Бебер (хоча дехто датує її раніше), а в 1679 р. Ян Ґловінський збудував орган, що й досі співає під час фестивалю «1679.org».

Майже гектар бруківки з «котячих голів» – після перебудови близько 1 250 000 каменів – і з кожного кута по дві вулиці, як і належить місту, закладеному за спіськими та угорськими зразками. Площу розмітили ще за Кінги, а правильної форми їй надала друга локація 1357–1358 рр.

Тут стояла ратуша – від 1750 р. мурована, з вежею і крамницями, – але її поглинула пожежа 1795 р., і її так і не відбудували. Залишилися криниця 1848 р., липи 1877 р. та низька одноповерхова забудова, що робить цю площу однією з найгарніших у Малопольщі.

Єдиний мурований будинок, що пережив велику пожежу 1795 р. Мури в нього завтовшки з метр, а підлога викладена річковою галькою. Звідки назва? Одні кажуть – від чинбарських ям, інші – від арешту. У міжвоєнні роки родина Штайрайхів тримала тут винарню.

Від 1956 р. в домі зберігається колекція шевця Юзефа Пашкевича, а від 1976 р. – Регіональний музей імені Северина Удзелі. Тут можна побачити пам’ятки, пов’язані з Адою Сарі та о. Юзефом Тішнером.

Менші брати прийшли сюди ще за Кінги – дванадцятеро ченців у західній частині міста, при костелі Святого Станіслава. Саме їхньому перу приписують середньовічне житіє святої княгині.

Австрійці ліквідовували монастир крок за кроком: у 1786 р. костел віддали колоністам, у 1813 р. комору зайняли під сіль, а в 1814 р. пішли останні брати. У 1831 р. місто купило комору й облаштувало в ній ратушу, а в костелі й монастирі розмістили суд із в’язницею.

Роха і Севастіана кликали на поміч проти моровиці – тож не дивно, що їхня каплиця стояла на краю міста вже наприкінці XVI ст. Нинішній кам’яний костелик з апсидою фундували настоятелька Анна Ліпська і Самуель Лапка в 1643–1644 рр.

Від 1783 р. довкола храму простягається старий цвинтар. Тут спочивають о. Юзеф Леопольд Кметович, історик Щенсний Моравський і композитор Ян Йоахім Чех, а поруч – мавзолей кларисок.

Євреї оселялися в місті кларисок пізно – ще в 1799 р. тут не жив жоден. У 1876 р. постала дерев’яна божниця, а на початку XX ст. – мурована синагога за проєктом Юзефа Костанського, яку фундував Барух Голлендер.

Під час окупації німці її сплюндрували, а громада, що в ній молилася, загинула в серпні 1942 р. Нині вона стоїть покинута – тихий свідок, внесений до реєстру пам’яток.

Місто домагалося семінарії від 1894 р. і досягло свого 5 жовтня 1903 р. Воно зобов’язалося звести будинок і доплачувати 1000 ринських щороку. Спершу навчали в магістраті, а від 1925 р. – у новій будівлі, що отримала ім’я Яна Длуґоша.

З цих стін вийшли покоління вчителів Сондеччини. Серед жертв Катині й Харкова було 23 офіцери-випускники – їх вшановує таблиця 2010 р.

У 1893 р. адвокат Едвард Шаєр і аптекар Юліан Фіялковський скликали 30 осіб і заснували осередок «Сокола». Будинок безкоштовно спроєктував архітектор Зенон Ремі, а наріжний камінь заклали 15 травня 1907 р.

Після Першої світової тут працював перший у місті кінотеатр, а багато років – Центр культури і мистецтва імені Ади Сарі. Тут гартували тіло й дух, грали театр і дивилися фільми.

16 червня 1999 р. на старосонченських луках зібралося понад 600 тис. людей, а Іван Павло II проголосив Кінгу святою: «Не бійтеся бути святими». Дерев’яний вівтар спроєктував Зенон Анджей Ремі із Закопаного, а менза спершу спочивала на брилах солі з Бохні.

Вівтар мали перенести до Нового Сонча, але бурмістр Кучай запротестував, і єпископ Скворц вирішив, що він залишиться. Нині це єдиний папський вівтар, збережений на місці, з музеєм і домом паломника.

Переказ мовить, що вода забила тут з волі Кінги. Науковці бачать у цьому радше пам’ять про Млинівку – канал, що його вели від ставу під Міською горою, – але паломники досі приходять із пляшками.

Мурована капличка 1779 р. замінила дерев’яну. З цим місцем пов’язане зцілення проф. Маріана Старчевського в 1974 р., визнане чудом, потрібним для канонізації.

Заліснений пагорб (420 м н. р. м.) височіє над містом із заходу. Колись тут шукали каштелянський град – марно. Натомість на схилі зберігся холерний цвинтар 1831 р. і капличка 1931 р.

Чверть століття тут діяв лижний трамплін, а від 2021 р. поміж дерев пролягає «Лісовий мол». Урочище займає близько 113 га в буферній зоні Попрадського ландшафтного парку.

Там, де за ПНР добували гравій для будівництва Нової Гути, природа взяла своє. Виробки заросли, а у воді оселилися бобри.

У 2018 р. архітектори з бюро 55Architekci проклали тут кладку завдовжки близько 400 м із двома спостережними вежами. Проєкт здобув премію імені Віткевича, а люди приходять сюди юрбами – лише за перший тиждень червня 2019 р. тут побувало 1800 осіб.

На комунальному цвинтарі на вул. Венґерській австрійський архітектор Ґустав Людвіґ спроєктував у 1915 р. ділянку для полеглих у Великій війні. Згодом до неї додалися могили часів Другої світової війни.

Це тихий куточок пам’яті, про який знає мало хто з приїжджих. Скільки вояків тут спочиває, досі не встановлено.

17 серпня 1942 р. євреям наказали з’явитися на торговицю. Вантажівки зі старими й хворими звернули до Попраду, у гайок на Пясках. Там розстріляли 95 осіб. Решту погнали до Нового Сонча й вивезли до табору смерті в Белжці.

У лісі над річкою стоїть пам’ятник над братською могилою. Щороку 17 серпня мешканці приходять на Апель пам’яті.

Перший «Сонч» лежав не там, де нині ринкова площа, а за кілька кілометрів, у північній частині Подеґродзя. На мисі, відтятому ровом, стояло Замчисько, що згоріло на зламі XI і XII ст. Близько 600 м на південь постав більший град – Ґробля.

Саме в Ґроблі урядували сонченські каштеляни. Вал із перекладок відбудовували щонайменше чотири рази, а біля підніжжя граду, при костелі Святого Якова, розвинулося підгороддя – звідси назва Подеґродзе.

Ще до приходу П’ястів влада в улоговині мала свою твердиню над Дунайцем. Багаточленне городище в Нашацовіцах займало близько 15 га – воно було справді величезним. Вал зводили в кілька етапів, а шари згарища свідчать про бурхливу історію.

Археологи Ягеллонського університету під керівництвом Яцека Полеського копали тут від 1983 р. Вони знайшли предмети аварського, великоморавського і давньоугорського кола – знак, що шляхи через Карпати діяли задовго до Кінги.